ЗА ПОРЕБРИКОМ

Як повідомили нещодавно спортивні видання, єдину російську легкоатлетку Дарину Клішину, яку допустили до Літньої Олімпіади в Ріо-де-Жанейро, відсторонили від участі в змаганнях. А легендарна російська легкоатлетка Олена Ісінбаєва, яка ще раніше була відсторонена від Олімпіади-2016, «психанула» і прийняла рішення завершити спортивну кар'єру.

Але в усіх цих історіях з допінгом, бойкотом та освистуванням російських спортсменів нам все ж таки цікавий саме український аспект.

УКРАЇНІ ПОТРІБНА ДЕІМПЕРІАЛІЗАЦІЯ 

В Україні майже завершився процес декомунізації згідно відповідного Закону. Зовсім недавно з мапи зникли останні комуністичні назви Дніпропетровськ, Кіровоград та інші. І це добре. Відбувається процес відновлення історичної справедливості. Проте чомусь ніхто не згадує, що в Україні залишається ще багато символів імперської Росії.

Як стосовно назви міста Павлоград, названого на честь імператора Павла І? Пам’ятника Катерині ІІ в Одесі чи Олександру ІІІ на станції Борки під Харковом? Чи буде колись у нас Закон про деімперіалізацію? Чи Україна і надалі буде бережно зберігати символи «русского мира»?

НЕЗБАГНЕННА «РУССКАЯ ЛОГІКА»

У росіян усе самобутьнє, незрівняне і, головне, незбагненне. Не тільки «умом Россию не понять», а й неможливо збагнути загадкову «русскую логіку». Ось як вигдядає типова логіка пересічного росіянина.

Якщо росіянин любить Росію - він патріот. Якщо українець любить Україну - він махровий бандерівський націоналіст.

Якщо росіянин каже «хохол» - він по доброму іронізує над представником братнього народу. Якщо українець каже «москаль» - він виявляє цим свою націоналістичну, антиросійську сутність.

Якщо росіянин мітингує - він відстоює свої інтереси. Якщо українець мітингує - він відпрацьовує американські гроші, виплачені йому в антиросійських цілях.

МІЖ ДВОМА ВОГНЯМИ

Після визнання польським Сеймом трагічних подій на Волині 1943 року геноцидом польського народу українці нарешті прозріли, що Польща то насправді не «адвокат України», а ненадійний і мінливий сусід, такий самий як і на сході. Недарма в Росії із захватом відреагували на це рішення, а дехто навіть пропонує визнати Волинську трагедію геноцидом і в Держдумі.

Отже, виявляється, з часів Богдана Хмельницького нічого в цім світі не змінилося. Поки Європа спокійно спостерігає, висловлюючи «глибоке занепокоєння», Україна, як і 350 років тому перебуває між двома вогнями, залишаючись сам на сам з агресивними сусідами.