ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ СИНДРОМ

Мабуть я один з не багатьох користувачів Інтернету, хто не переймається закриттям російських соцмереж і порталів. Бо ніколи не мав нічого спільного з Однокласниками, ВКонтакті, Яндексом чи Мейл.ру. Та й навіщо? В мене є сторінки у Facebook, Google+, на платформі UAмодна та поштові скриньки на gmail.com, i.ua, ukrnet.com. Хіба цього замало?

А щодо Яндексу і Мейл.ру, то в мене до них не просто неприязнь, а особлива неприязнь. Ці сервіси - типові представники нахабного «русского мира», який пре куди його не просять. Інколи треба завантажити якусь корисну безкоштовну програму, так ці сервіси автоматично чіпляються до мого браузера Google Chromе, як риби-прилипали,  і потім треба гаяти час аби повидаляти цей непотріб з комп’ютера. Давно треба було позбавитися цих паразитів. Як то кажуть: «Нафіг з пляжу».

     Дивним виглядає лише те, що після 3 років фактичної війни з Росією в Україні ще знаходяться люди, для яких аккаунти в російських соцмережах головніші ніж безпека країни, життя і здоров’я українських воїнів, які до речі і дають їм змогу спокійно «тусуватися» в цих мережах. Замість того, щоб позбавлятися колоніального минулого і шукати альтернативні шляхи, адепти «русского мира» намагаються обійти блокування заборонених Інтернет-ресурсів. Невже для значної кількості наших співгромадян постколоніальний синдром невиліковний?