УКРАЇНА СВОЇХ НЕ КИДАЄ?

27 грудня 2017 року відбувся перший за останні півтора роки обмін полоненими між Україною і терористами з Л-ДНР за формулою 74 на 306 (фактично 73 на 233). Влада вже встигла приписати собі цю заслугу. Серед численних статей в мережі можна зустріти й такі заголовки як «Україна своїх не кидає!».

Звісно, що визволення українців з ворожого полону – це дуже добре. І тут не має значення навіть непропорційність цього обміну, адже кожний звільнений українець символізує хоча й маленьку, а все ж таки перемогу України. Це дійсно визначна і довгоочікувана подія. Ось тільки стосовно того, що Україна своїх не кидає можна заперечити.

На жаль кидає. Кидає з продажними судами та корисливою поліцією, з завищеними комунальними тарифами та заниженим курсом гривні, з недолугою медичною допомогою, з мізерними зарплатами у конвертах та ганебною пенсією, з українською мовою нарешті … І відбувається це не один раз на півроку, а, як не прикро, щодня.

А щодо визволення українських заручників з полону, то треба розуміти, що це не заслуга влади, а її обов’язок.

ЧИ БУДЕ В УКРАЇНИ СПРАВЖНІЙ ЛІДЕР?

Катастрофічний стан України загострив проблему адекватності українських політичних лідерів. Більше немає часу втрачати можливості такими ж темпами, як це відбувалося останні роки, не кажучи вже про весь період державної незалежності. Сучасний український політолог і публіцист Сергій Грабовський, говорячи про діячів Визвольних змагань 1917-1920 років, зазначає, що «уся новітня історія нашої країни - це правдива історія колосальних можливостей, нереалізованих з вини дрібних і дріб’язкових політиканів». Проте ці слова, на превеликий жаль, в повній мірі можна віднести і до сучасних українських політиків.

Якось фатально не щастить Україні з президентами. Перший – затятий комуніст, ідеолог компартії, який швидко зорієнтувався і змінив колір на жовто-блакитний; другий – червоний директор, котрий весь президентський термін вчився правильно розмовляти українською; третій – бухгалтер, який весь час запевняв, що «ці руки нічого не крали»; четвертий – двічі судимий зек, який навіть у злодійському середовищі отримав прізвисько «хам»; і, нарешті, п’ятий – барига, який збільшує свої статки під час кривавої війни зі східним агресором. То чи буде в України колись справжній лідер? Чи діждемося ми його?

Наш великий пророк Тарас Шевченко дав на це чітку відповідь: «О роде суєтний, проклятий, / Коли ти видохнеш? Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом? / А діждемось-таки колись».

НЕ ДОЧЕКАЮТЬСЯ!

       Україну взяли в облогу з усіх боків. На сході - путінська Росія, із заходу - ворожі сусіди в особі Польщі, Угорщини, Румунії, та на додаток - проросійське Придністров'я, на півночі - болота лукашенківської Білорусі, лояльної путінському режиму, на півдні - Чорне море, також контрольоване Росією. А ще зверху - продажна, корумпована влада в купі з неукраїнськими олігархами. Додамо сюди внутрішню українофобську п'яту колону - і картина буде, мабуть, повною. Залишається одне вільне місце - знизу. Але, не дочекаються, суки! Ворог не пройде і буде знищений. А Україна була, є і буде. «Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніхто не перекреслить мій народ!». Слава Україні!

НАРОД І ВЛАДА

Влада поважає народ тоді, коли у кожного громадянина вдома є рушниця, а не телевізор

В історії США видатну роль зіграли так звані мінітмени. Мінітмени (англ. minutemen, від minute - «хвилина» і men - «люди») – це ополчення північноамериканських колоністів. Вони з'явилися в XVII столітті для боротьби з індіанцями і злочинцями, коли держава була не здатна захистити своїх громадян. До складу ополчення входили молоді фермери, зазвичай до 30 років. При першому повідомленні про напад мінітмени швидко («в одну хвилину») збиралися аби дати відсіч, звідси й виникла їх назва. 
     Згодом мінітмени вели боротьбу і з солдатами інших колоніальних держав, зокрема, з англійськими королівськими військами. Мінітмени брали активну участь у Війні за незалежність США і попередніх подіях. Чисельність мінітменів доходила до 13 тисяч бійців. Пізніше на основі формувань мінітменів була створена американська Континентальна армія. А у ХХ столітті на їх честь була названа американська міжконтинентальна балістична ракета.

На світлині: пам’ятник мінітменам у місті Лексінгтон (Масачусетс)

КОРОТКА ІСТОРІЯ ВАТНИКА

Останнім часом в російську, а звідти і в українську мову, ввійшло слово і поняття «ватник». Сьогодні це один з неологізмів (семантично переосмислених), які активно поповнюють сучасні словники. Поняття виникло з однойменного інтернет-мему (від англ. meme). Під мемом розуміється одиниця культурної інформації, яка поширюється від однієї людини до іншої за допомогою імітації, навчання тощо.
     Автором мему є росіянин Антон Чадський, який згодом змушений був виїхати з Росії через політичні переслідування. Картинка ватника, яку він створив, була вперше опублікована у соціальній мережі ВКонтакті в одній із груп 9 вересня 2011 року. В 2012 році мем став широко популярним і на інших ресурсах і Інтернеті. Автор створив у ВКонтакті спільноту, присвячену персонажу ватника "Рашка Квадратный Ватник".

БИТВА БАРАНІВ

    Кому як, а мені недавні події на кордоні, щодо намагання Міхо Саакашвілі прорватися в Україну, протестні акції під Верховною Радою України, що відбулися потому, як і взагалі протистояння нинішнього президента і колишнього одеського губернатора, нагадують старий дитячий віршик радянського поета Сергія Міхалкова. Пропоную пригадати цей вірш в українському перекладі.

БАРАНИ

                                       По стежиночці крутенькій

Баранець ішов чорненький.

Та на мостику горбатім

Він зустрівся з білим братом.

Баранець промовив білий:

«Брате, тут таке ось діло:

Вдвох пройти ми тут не в змозі –

Не стовбич же на дорозі».

Чорний брат пробекав: «Бе-е-е!

Що ти, брат, верзеш таке-е-е?

Хай мої відсохнуть ноги,

Якщо я зійду з дороги!».

Помотав один рогами,

Інший вперся в міст ногами …

Та як рогом не крути –

Вдвох містком тим не пройти.

В небі сонечко пече

Під містком ріка тече.

У тій річці рано-вранці

Потонули два баранці.

© С. Міхалков, 1959

Пер. з рос. В. Селезньов, 2017

        А поки барани б'ються, у посполитих, як завжди, чуби тріщать. Та колись ця маячня закінчиться і обидва фігуранти цього шоу, як старі друзі і одногрупники, назавжди підуть з України, прихопивши з собою інших «героїв» і «героїнь» сучасної української політики. Ну а ми нарешті почнемо вигравати війну, відновлювати економіку, створювати український культурний простір, відбудовуючи велику, сильну і по-справжньому незалежну Україну. Незалежну від таких ось баранів ...

КІНЕЦЬ «РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ»

Як передає агенція «РИА Новости» через введення західних санкцій проти Російської Федерації «Росатомфлот» прийняв рішення утилізувати атомний криголам «Радянський Союз».

Про це розповів гендиректор «Росатомфлота» В'ячеслав Рукша після підписання відповідного наказу. Він пояснив, що з 2014 року планувалося відновлення криголама під шельфові проекти, але потім західні країни ввели санкції проти Росії у відповідь на окупацію Криму. В результаті спільний проект «Роснефти» і американської ExxonMobil щодо освоєння шельфу Карського моря був згорнутий і «Радянський Союз» залишився «без роботи».

«Радянський Союз» - це четвертий атомний криголам типу «Арктика». Він був збудований на Балтійському заводі і був спущений на воду в 1986 році. Використовувався для наукових цілей і туризму до 2010 року після чого судно перевели в резерв і планували відновити його працездатність у 2017 році.

Як на мене, цілком закономірний і символічний кінець «Радянського Союзу».

РОССОТРУДНИЧЕСТВО або УКРКОЛАБОРАЦІОНІЗМ

Чудернацька все ж таки у нас країна Україна. Вже четвертий рік поспіль між Україною і Росією фактично точиться війна, а в Києві і досі існує такий собі «Російський центр науки і культури в Києві» (РЦНК), що є представництвом відомого «Россотрудничества». І не просто існує, а ще й з успіхом провадить різні «руськомірські» акції та заходи.

Ось, наприклад, як повідомляє офіційний сайт, 12 серпня в РЦНК в Києві відбулася зустріч з групою українських школярів, що прямують до Москви і Санкт-Петербургу для участі в навчально-освітній програмі «Россотрудничества» «Здравствуй, Россия!». При цьому, супроводжувати їх будуть кращі викладачі-русисти з різних регіонів України.

СТРАХ І ОСОБИСТІ ІНТЕРЕСИ

Не зважаючи на велику кількість осіб в українському політикумі, в країні немає жодного політика або політичної сили, які б користувалися довірою, повагою і беззаперечною підтримкою суспільства. Ми й досі маємо все ті ж старі, давно скомпрометовані обличчя, на кшталт екс-регіоналів, «Батьківщини», «Народного фронту», «Блоку Петра Порошенка» тощо. Чому ж не з’являються нові гравці на цьому благодатному полі? Невже з нових політичних сил ми можемо розраховувати лише на появу партій Надії Савченко чи Міхаїла Саакашвілі?

На жаль, в Україні майже повністю була знищена еліта: культурна, просвітницька, економічна і, звичайно ж, політична. Численні голодомори, репресії, розстріли, цькування та роки застою зробили своє діло - звели нанівець сміливий козацький дух в прийдешніх поколіннях українських провідників. Я маю на увазі не український народ взагалі, а саме лідерів, здатних повести за собою маси. Вони віддають перевагу конформізму, вмінню домовлятися з можновладцями замість «боротьбі до загину». Лідери Майдану виявились уявними, такими, що не справдили очікувань мільйонів українців, але ж інших не було.

ДЕНЬ ПРИКОРДОННИКА ЧИ ПОГРАНИЧНИКА?

28 травня в Україні офіційно відзначається День прикордонника. Дуже хотілося б привітати українських прикордонників зі святом. Але! Чому наші прикордонники мають святкувати це свято, дату якого встановлено ще за радянських часів,  разом з Росією, яка кордони нашої держави брутально порушила? Невже «русский мир» forever. Цитую:

«МОСКВА, 28 мая — РИА Новости. День пограничника, профессиональный праздник личного состава Пограничной службы ФСБ РФ и ветеранов пограничных войск, отмечается в воскресенье в России. В этот день в 1918 году Совет народных комиссаров РСФСР принял декрет "Об учреждении пограничной охраны". День пограничника в качестве праздничной даты был установлен в 1958 году постановлением Совета Министров СССР за большие заслуги пограничников в деле охраны и защиты государственной границы. В современной России День пограничника 28 мая установлен указом президента РФ от 23 мая 1994 года "в целях возрождения исторических традиций России и ее пограничных войск"».

Це що - НЕДОКОМУНІЗАЦІЯ чи НЕДОУМСТВО?

ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ СИНДРОМ

Мабуть я один з не багатьох користувачів Інтернету, хто не переймається закриттям російських соцмереж і порталів. Бо ніколи не мав нічого спільного з Однокласниками, ВКонтакті, Яндексом чи Мейл.ру. Та й навіщо? В мене є сторінки у Facebook, Google+, на платформі UAмодна та поштові скриньки на gmail.com, i.ua, ukrnet.com. Хіба цього замало?

А щодо Яндексу і Мейл.ру, то в мене до них не просто неприязнь, а особлива неприязнь. Ці сервіси - типові представники нахабного «русского мира», який пре куди його не просять. Інколи треба завантажити якусь корисну безкоштовну програму, так ці сервіси автоматично чіпляються до мого браузера Google Chromе, як риби-прилипали,  і потім треба гаяти час аби повидаляти цей непотріб з комп’ютера. Давно треба було позбавитися цих паразитів. Як то кажуть: «Нафіг з пляжу».

АНАРХІСТСЬКЕ, НАЦИСТСЬКЕ, РАДЯНСЬКЕ …

Більшість радянських свят були заполітизовані: за стіл не сідали без того, щоб не взяти участь у ритуалах «всенародного торжества», що демонстрували всьому світові «єдність партії і народу». При цьому радянські свята сприймалися саме як радянські, тобто безпосередньо пов'язані з СРСР. Однак багато радянських свят були запозичені і з'явилися задовго до народження Країни Рад.

Одним з таких свят був День 1 травня, він же Першотравень, він же День праці або День міжнародної солідарності трудящих. Сьогдні мало кому відомо, що засноване це свято було на честь … страчених анархістів.

СТАРА КАЗКА НА НОВИЙ ЛАД

Всім, напевно, з дитинства добре знайома казка про «Козу-дерезу». Сюжет казки дуже простий і такий, що легко запам’ятовується. Купив дід козу на ярмарку та й привів додому. Та коли господар доручає рідні пасти козу, а ввечері питає рогату, чи та їла, чи пила, нахабна коза обманює його, говорячи, що нічого не їла й не пила. З пересердя дід проганяє своїх синів, а згодом і жінку. А коли з’ясовується правда і дід хоче козу зарізати, вона збігає до лісу, де вдирається в хатинку до зайчика.

Бідолашний зайчик, повернувшись додому, знаходить там якусь зайду, та не може її прогнати, ба й навіть інші лісові звірі не в змозі це зробити, бо дуже бояться рогатої й бородатої кози, яка ж до того ж ще й приказує:

- Я, коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть.

Та все закінчується хепі-ендом, бо знаходиться такий собі рак-неборак, який не злякався кози та вигнав її з хатинки. Дуже повчальна історія, і не лише для малюків, що не треба пускати чужинців до своєї оселі.

НЕСВЯТКОВЕ або КУЛИЧ VS ПАСКА

Майже весь передвеликодній тиждень в Україні в мовній сфері пройшов під знаком боротьби між російською назвою великоднього хліба «кулич» і суто українським її відповідником – «паска». Дійсно, в українській мові немає слова «кулич» та продавці, як навмисне, продавали куличи, що викликало обурення патріотів і шанувальників рідної мови.

Можна по-різному до всього цього ставитися. А мені от подумалося, і тут висловлю крамольну думку, що вся ця історія зайвий раз доводить, що мова все ж таки – не головне. Чому? Та тому, що буття визначає свідомість. Головне – це умови існування, в яких перебуває людина, а мова, при всьому її величезному значенні, лише відбиває ці умови. Бо подумайте самі, хто навчив усіх цих горе-продавців називати паску куличем?

Якби в Україні не було московських попів – в мові наших недолугих співвітчизників не було б і куличів. І це стосується всіх сфер життєдіяльності без винятку. Російська мова зникне з наших банків, магазинів, сфери обслуговування тоді, коли в Україні не залишиться ні сбербанків, ні російських підприємств, ні російських чи проросійських олігархів. Коли не лише «русского мира», а й зловонного «русского духу» не залишиться на нашій землі. Такі ось пасочки.

ВОВКИ В ОВЕЧІЙ ШКУРІ

Українці по праву і заслужено пишаються своїм національним одягом – вишиванкою. Сьогодні в Україні стало модним одягати і носити вишиванки. По достоїнству оцінили їх і на Заході від голлівудських зірок до Джима Моррісона і Пабло Пікассо.

Але не варто впадати у вишиванкову ейфорію. Не кожний, хто у вишиванці – патріот чи прихильник України, і не кожен український патріот носить вишиванку.

Ось вам кілька прикладів: на першій світлині – не хто-небудь, а сам Лаврентій Берія, на другій – головний пропагандон Росії Дмитро Кисельов, на третій – людина у парику і вишиванці, на четвертій – няша з кримнаша, ну а на п’ятій – самі знаєте хто.

Дехто вважає, що якщо людина має українське прізвище, розмовляє українською і одягає вишиванку – вона апріорі патріот, і навпаки, людина з російським прізвищам, що розмовляє російською і не носить вишиванку – ворог України. Але світ не чорно-білий. Насправді він має 50 відтінків сірого.

ХТО МИ?

На жаль, за роки незалежності в Україні так і не сформувалося громадянське суспільство. Про це свідчать бурхливі події останнього тижня. Не тільки торгівля на крові з сепаратистами і окупантами не сколихнула суспільство (маю на увазі широкий загал), а навіть силовий розгін редуту блокадників, стрілянина поліцейських в повітря і під ноги протестувальникам чи брутальне вдертя їхніх начальників до парламенту не обурило громадськість. Безумовно, є активісти, волонтери, добровольці, ветерани АТО, які намагаються протистояти корумпованій владі. Але більшість народу (чи то населення) залишається пасивною, байдужою, заляканою репресіями і голодоморами масою, яка продовжує керуватись принципом «моя хата скраю».

А мені пригадався вірш 25-річної давнини. На жаль, маю констатувати, що з тих пір так нічого і не змінилося.  

                                     Хто ми?

                        Іншим людям безтурботно -

                        Їм і сонце гріє.

                        А мені болить питання:

                        «Хто ми є такії?»

                        Довго розуму нас вчили

                        I Москва й Варшава,

                        Ми ж хитали головами,

                        Аж чуби тріщали.

                        Ляхи кажуть: - Ви - поляки.

                        - Zgadzam się z mosc Panem.

                        Це відомо, як і те,

                        Де зимують раки.

                        Росіяни: - Малороссы -

                        Разновидность русских.

                        - Певна річ, що «разновидность»,

                        Коли пан так просить.

                        А то може ми - татари,

                        Чи таки - моголи,

                        «Золотого Тамерлана

                        Онучата голі».

                        А ще, може, ми - румуни,

                        Угри, молдавани?

                        Чи, що зреклись свого роду,

                        Безрідні Івани?

                        Невже були і ми вільні

                        Та мали гетьмани?           

                        Кажуть, вміли панувати.

                        Чи то все - омани?

                        Чи хрестив нас Володимир

                        I вогнем, і герцем?

                        То ж чому ми так зчерствіли

                        I душею й серцем?

                        Своя хата, своя мова,

                        Своя домовина...

                        Все це є у нас, панове.

                        Та чи є Вкраїна?

                        © Володимир Селезньов, 1992

ПОЛІТИКА СОБАЧОЇ БУДКИ

Останнім часом в Україні виросло покоління можновладців, які в дитинстві передивилися радянський мультфільм 1961 року «Чиполліно» за однойменною казкою Джані Родарі, і сьогодні із завзяттям втілюють його сюжет в життя, сподіваючись на психологію звикання. Мовляв, народ «поропщет» та й розійдеться по своїх «непобудованних» хатках.

От і нинішній Гарант замість того, щоб будувати в Україні міцну розвинену державу намагається змайструвати з неї собачу будку та ще й вихваляється. Натомість ветеранам АТО і блокадникам проти торгівлі на крові з ОРДЛО він закидає, що вони за своє життя не збудували навіть собачої будки. Та пан Президент забуває, що ці хлопці набагато краще ніж собачі будки вміють будувати барикади та бліндажі.

Тож несподіванки можуть привести наших можновладців абсолютно до непередбачуваних ними наслідків. Ефект стиснутої пружини у народу, доведеного «до суми», може спрацювати в будь-яку мить. До речі в казці італійського казкаря повстання в Країні овочів і фруктів почалося саме тоді, коли синьйор Помідор вигнав дядечка Гарбуза з його собачої будки, де той мешкав. 

БАТЬКИ І ДІТИ

Чи не помічали ви один прикрий феномен, коли у видатних українців-патріотів діти стають манкуртами та зрадниками?

В історії України таких випадків безліч. Пригадайте хоча б сина Володимира Великого  Святополка, прозваного Окаянним, який перший привів вражих ляхів до стольного Києва. Син Богдана Хмельницького Юрко не лише став маріонеткою турецького султана, а й послужив початком кривавого братовбивчого періоду нашої історії, названого істориками Руїною. Нащадок славного козака Микити Галагана, що ціною власного життя забезпечив перемогу козацького війська під Жовтими Водами, полковник Гнат Галаган допоміг царським військам знищити Стару Січ. Одна з найбільш одіозних зрадницьких постатей в історії України Сава Чалий за деякими даними був сином славетного кошового Івана Сірка.

ГОРЕ ФАРИСЕЯМ

Зараз скажу те, що багатьом патріотам мабуть не сподобається, але промовчати не можу, бо як сказано в Писанні: «Від надлишку серця вуста глаголять».

Я вже писав, як у розпал боїв на Соледарській дузі деякі наші знані поети презентували у Мінську спільний альманах російських і українських поетів під егідою «Россотрудничества». Писав про те, що обурила не стільки поведінка цих «заробітчан», скільки реакція, а точніше відсутність будь-якої реакції з боку нашої культурної спільноти, яка зробила вигляд, що нічого не відбулося, мовчки проковтнувши цю ганьбу.

Та ось нове загострення цієї війни з Росією – криваві бої під Авдієвкою. Щонайменше дев'ятеро загиблих, багато поранених серед військових, численні руйнування і поранені серед цивільного населення. А що ж наші борці за мову? Вони, як і раніше переймаються лише мовним законом, про події на Сході ані пари з вуст. Я спеціально проглянув сторінки найбільш завзятих борцунів - не те що обурення чи співчуття загиблим, немає жодної згадки. Для них це дріб’язки у порівнянні з глобальним мовним питанням. Від цього стає тоскно і гидко. Складається враження, що усі ці борці за мову живуть в якомусь паралельному світі, вони абсолютно відірвані від реалій сьогоднішньої України. Немовби ті сліпці з відомої китайської притчі, які зосередились лише на одній деталі, не бачачи слона в цілому. Невже те, як правильно писати «кажУ» чи «кАжу», важливіше за те, чи встоять наші хлопці на лінії фронту проти масованих обстрілів ворожої артилерії. І ще одне. Якщо ти так вправно вмієш жбурляти мідяки в обличчя російськомовним українцям, то не ліпше би було тобі поїхати на передову і жбурнути гранату у справжнього ворога.    

Все це дуже нагадує давніх фарисеїв, що вирізнялися фанатизмом у дотриманні зовнішніх правил благочестя. Сучасні фарисеї повсякчасно ратують за українську мову, рядяться у вишиванки, та коли доходить до реальних справ, до того, щоб із зброєю в руках захищати рідну землю волають «нема дурних».

Звичайно мова не винна, що в неї такі горе-захисники. Але я починаю розуміти тих діячів Визвольних Змагань 1917-1921 років, на кшталт П. Скоропадського чи Н. Махна, які не дуже переймалися мовним питанням під час тих доленосних подій. Мабуть вони все-таки мали рацію – і мова, дійсно, не головне, коли йдеться про те жити чи не жити людям і чи виживе взагалі твоя країна.

ВІЙНА ЗА МОВУ

Сьогодні вже в котре з новою силою розгорнулась дискусія щодо української мови і мовного закону в Україні. Вочевидь, що це питання давно і геть-чисто заполітизоване. Та дивує й позиція деяких українських інтелектуалів. Письменник Олекса Різників, наприклад, вважає, що українська мова не потребує захисту, а книжки, в яких спростовуються імперські міфи про українську мову навіть не варто читати. Знані українські поети Борис Олійник, Дмитро Стус, Леся Мудрак та інші в самий розпал боїв на Світлодарській дузі видають спільний альманах з російськими поетами з метою «возвратить друг другу поле культуры, объединяющее наши страны».

Але така інфантильність і толерантність може дорого нам коштувати, бо наступ на українську можу з ворожого табору просто шалений. Колишній харків’янин, а нині відомий російський письменник і українофоб Едуард Лімонов в одному інтерв’ю висловився так: «Я раньше жил в Харькове до 23 лет. Я наблюдал эту публику. У нас было две украинские газеты, которые никто не читал, и весь этот тираж отправляли на рынок заворачивать селедку. Это были смешные люди, которые работали в этих газетах». Сьогодні Україні, як ніколи, потрібен жорсткий, послідовний, твердий, але виважений до дрібниць закон про мову. При цьому не слід зважати на закиди наших недругів або мимрення доморощених «толерастів».

І українській владі, і суспільству нарешті треба зрозуміти, що йде війна, і в тому числі війна за мову. Якщо сьогодні ми не зробимо все необхідне для захисту і розвитку української мови, завтра, як і раніш, україномовні газети в Україні слугуватимуть лише для того, щоб в них загортали оселедець. Та нехай буде навпаки. 

ПАЗЛ УКРАЇНА

Не можна не помічати той факт, що Україна була і є розколотою країною. Українці поділяються за мовою, віросповіданням, ставленням до тих чи інших політиків. При цьому, свою роль в розколі держави зіграли як проросійські, так і проєвропейські політичні сили. Всім було дешевше і простіше проходити у владу, граючи на протиріччях між двома частинами країни. Проросійські «рятували» Україну від націоналістів і Європи. Їхні противники «рятували» Україну від проросійських і Росії. Тільки принципової різниці між одними й іншими немає. Практично будь-який український політик міг виявитися як в одному, так і в іншому таборі. Склалися б обставини інакше, то Тимошенко з Порошенком сьогодні могли б успішно захищати «русский мир» де-небудь у Москві, а Янукович й досі намагався запхати Україну в Європу.